Перукарське ремесло в Ужгороді розвивалося, орієнтуючись на європейський досвід. Ужгородці дивилися як стрижуть та облаштовують перукарні за кордоном, та намагалися відтворити все у своєму місті. В цій статті на uzhhorodka.com.ua ми розкажемо, який незвичний список обовʼязків мав перукар в Ужгороді у ХVІІ столітті та познайомимо вас з двома відомими майстрами перукарської справи на Закарпатті минулого століття.
Перші борбельські цехи в Ужгороді
У ХVІІ столітті перукарів називали борбелями. Тоді майже всі ремісники у Європі обʼєднувалися у цехи. Ужгородські голярі та борбелі також хотіли створити свій цех, але не знали, як це робити. У 1665 році вони зібралися та відправили у Кошице делегацію перукарів, які повинні були дізнатися всі нюанси оформлення та особливості діяльності цих організацій. У Чехословаччині ужгородцям надали у комісаріаті лист з повною інструкцією до створення борбельського цеху.
Цікаво те, що в ті часи борбелі — то були не тільки ті люди, які могли підстригти та поголити. Вони також займалися лікуванням, хоча ані відповідних знань, ані освіти, ані досвіду зазвичай не мали. Тобто до перукарні можна було прийти, щоб поголитися, та заразом вирвати зуб або вправити вибите плече. Приготування купелі, пускання крові, замішування цілющого крему та приготування суміші лікувальних трав — все це та багато чого іншого робили борбелі у своїх перукарнях. Були, звичайно, і кваліфіковані справжні лікарі, але обслуговуватися у них могли лише заможні люди. Звичайні містяни випробовували долю та йшли до борбеля. Комусь щастило та ставало легше, але були й ті, хто ставав жертвами лікарів-голярів.
Трохи краща стала ситуація з цією альтернативною медициною після заснування в Ужгороді борбельського цеху. Кожен, хто бажав до нього вступити, мав скласти іспит й довести, що знається на основах медицини та здатний надати допомогу. На іспиті перевіряли як борбелі вміють змішувати мазі, обробляти рани, накладати бандажі та повʼязки. Взагалі в Ужгороді ще багато років зберігалася ця дивна професія, що поєднувала у собі перукаря та молодшого медичного працівника. Але людей це влаштовувало, тому вони продовжували ходити до цих універсальних майстрів.
Голярі Ужгорода на початку ХХ століття
Коли медична професійна допомога стала більш-менш доступною, кожен став виконувати свої обовʼязки. Лікарі лікували, перукарі стригли, а голярі — голили людей. Остання професія була актуальна до середини ХХ століття, адже до цього часу у багатьох чоловіків не було можливості самостійно впоратися з рослинністю на обличчі. Це зараз у кожній квартирі є гаряча вода, а у магазинах величезний вибір приладдя для гоління та засобів гігієни, що його супроводжує. Раніше все це було доступно лише у цирульнях.
У 1924 році в Ужгороді був лише 21 голяр, серед яких навіть була одна жінка — Дюли Чізека. Її цирюльня була розташована на вулиці Казінці.
З кожним роком попит на голярів зростав. В адресній книзі 1930 року їх вже було в Ужгороді 29, а у 1937 році — 50. Нерідко можна було побачити рекламу перукарні або цирульні у газетах та журналах.
Які були популярні стрижки та зачіски серед ужгородських жінок — читайте в статті.
Ужгородська династія перукарів — Керестурі
У перукарній історії Ужгорода прізвище Керестурі зустрічається доволі часто, адже три покоління цієї родини займалися цим ремеслом. Першим взяв в руки перукарські ножиці Імре (Емеріх) Керестурі — уродженець старовинного міста Кішкунголош в Угорщині. Невідомо, де він навчився перукарства, але коли Імре у віці 26 років приїхав до Ужгорода з батьками, то майже відразу відкрив власну перукарню на вулиці Дравецькій (зараз — вулиця Карпатської України). Імре швидко став популярним у місті, бо працював дуже вправно та брав за свої послуги помірні гроші. Вже через рік Керестурі відкрив нову перукарню на вʼїзді до Ужгорода на вулиці Радванській (зараз — вулиця Мукачівська). Це було дуже вдале рішення, адже вулиця була дуже жвавою та багатолюдною, відбою від клієнтів у Імре не було.
Керестурі завжди прагнув зробити свій сервіс якомога краще. Більшість зароблених грошей він вкладав у справу. У своїй перукарні він мив голови клієнтам у мармурових мийках та стриг у розкішних шкіряних кріслах, які замовляв з Європи.
У 1929 році, у віці 31 року Імре одружився з 19-річною Юлією. Дружина стала вірною помічницею перукаря, також робила жіночі зачіски та манікюр. Через рік після весілля у подружжя народився син, якого назвали, як і батька, — Імре. Вже з 13 років хлопчик допомагав в перукарні. Кінець щасливому життю родини настав у 1944 році, коли після приходу радянської влади всіх місцевих німців та угорців стали забирати на так звані «маленькі роботи». Забрали й Імре. Відтоді його в Ужгороді не бачили. Коли люди, яких відправляли до робочих таборів, почали повертатися, вони розповідали, що нещасний Імре помер ще дорогою до місця призначення, нібито змучений голодом, бо постійно віддавав свою їжу слабким та хворим.
Так у перукарні, яку нова влада дуже швидко націоналізувала, залишилася працювати Юлія із сином. Молодшого Імре теж згодом забрали на Донбас у табір. Змучений та дуже худий він повернувся додому у 1952 та згодом одружився.
Син продовжив справу батька, був відомим й шановним у місті. Казали, що у кріслі Імре можна було солодко дрімати, так мʼяко та акуратно він працював. Все життя Імре-молодший трепетно зберігав татові інструменти у старій шкіряній валізці. За вправну роботу Керестурі-молодшего призначили завідувачем перукарні, а у 80-х роках він був особистим перукарем 1-го секретаря Закарпатського обласного комітету КПУ Генріха Бандровського. Працював Імре до 78 років. Навіть у такому поважному віці він згодився піти на пенсію лише під тиском рідних, що переживали за його здоровʼя. Та Керестурі пішов на відпочинок зі спокійним серцем, адже династію перукарів продовжила дочка Єва.
Талановитий перукар з Ужгорода — Йожеф Шек
Ще один відомий ужгородський майстер — Йожеф Шек. Народився він у 1905 році у Берегово в родині перукаря.
Разом з братом Ласло Йожеф все дитинство провів у перукарні батька. Він ще тоді вирішив, чим хоче займатися, хоча батько досить прискіпливо перевіряв серйозність цього рішення. Цілий рік він дозволяв хлопцю лише підмітати волосся, наступного року Йожеф міг торкатися інструментів. Ще рік теорії, та нарешті Йожеф зробив свою першу стрижку. Можливо, через такий строгий батьківський контроль або через прагнення отримати новий досвід Йожеф у середині 30-х років переїжджає до Ужгорода.
Але суворе виховання та довготривале батьківське навчання зробили свою справу. Йожефа Шека взяли на роботу до престижної в ті часи перукарні на вулиці Рашина (зараз — Корзо) у центрі Ужгорода. Перукарі працювали у краватках та блискучих білих халатах. Сама перукарня була схожа на музей: вишукані полотна на стінах, імпозантні мʼякі меблі, спеціальні стільці для клієнтів, що оберталися.
Йожеф Шек був не найвідомішим перукарем Ужгорода, але його добре знали й любили. Він був освіченим, уважним та чемним, вмів слухати клієнтів. Всі знали, що у Йожефа завжди стерильні інструменти та бездоганний порядок на робочому місці. Клієнтів у Шека було так багато, що він не встигав ходити на обід, швидко їв у перукарні за шторою те, що приносили сини. Йожеф був творчою людиною, захоплювався філателією, грою на скрипці та вишиванням гобеленів.
Працював Шек і вдома. У нього було окреме крісло на кухні, де він зі світанку приймав сусідів, які хотіли прийти на роботу свіжопоголеними. Ввечері це крісло займали частіше жінки, які бажали зробити гарну зачіску перед походом до ресторану чи театру. А ще Йожеф був майже єдиним майстром в Ужгороді, що філігранно робив локони гарячими металевими щипцями.
Воєнні роки пройшли для родини перукаря спокійно, лише наприкінці, коли угорці та німці відступали та підірвали залізничний міст, вибухова хвиля пошкодила будинок Шеків.
Після війни, коли замість перукарні у приміщенні на Корзо відкрили магазин військторгу, Йожефа перевели працювати до будівлі сучасного МРЕВ. Потім він працював на нинішній площі Петефі, а звідти перейшов на роботу у маленьку перукарню на вулиці Мукачівській. Там Йожеф Шек працював доки міг стояти на ногах.
А де зараз стрижуться ужгородці, читайте в статті «Кращі барбершопи міста».