Ужгород знайомий з багатьма талановитими та професійними людьми. Музиканти, актори, письменники, інженери, лікарі та багато інших власників різних професій колись народилися в Ужгороді, а деякі й переїхали в місто, яке стало для них, як рідний дім. Такою талановитою та професійною жінкою якраз і була Марія Бращайко. Багато жінок похилого віку, не лише з Ужгорода, а й із різних частин Закарпаття, досі згадують цю педіатриню. Чим вона стала такою відомою серед мешканців Закарпаття? Як вона прийшла до своєї професії? І яка в неї історія? Про це й йтиметься у статті на uzhhorodka.com.ua.
Заміжжя та навчання
Про ранні роки життя Марії практично нічого невідомо. Відомо лише, що вона походила з родин Селянських. Вона була найстаршою з усіх дітей. Марія була не єдиним лікарем у родині. Крім неї, свою медичну діяльність вели її брат Роман у Катовицях, сестра Олександра Ковалюк в Едмонтоні. Можна сміливо сказати, що вся сім’я була спадковими лікарями.
Отже, після здобуття Марією диплома вона разом зі своїм чоловіком вирішує розпочати медичну практику на батьківщині чоловіка, а саме в Ужгороді. Чоловік був не звичайним ужгородцем, а походив з сім’ї греко-католицького священника. Вся сім’я була досить забезпеченою. Але, не дивлячись на це, на матеріальну підтримку з боку сім’ї молодята могли і не розраховувати. Батько, той самий греко-католицький священник Григорій, помер молодим, а мати потягнути клініку самотужки не змогла б. Брати Михайло та Юлій, які у майбутньому відіграють величезну роль у політичному житті Закарпаття, теж лише розпочали свою кар’єру як юристи та політики. Від батьків дівчини також очікувати підтримки не варто було, бо вони ледве змогли дозволити їй це навчання, а тому самі зводили кінці з кінцями. Тому навіть на початку свого шляху подружжя могло сподіватися лише на свої вміння і одне на одного. Напевно, тому вони до кінця своїх днів були дуже дружніми, їх з’єднала спільна праця педіатрині та терапевта.
Ужгород на початку XX століття не був величезним культурним центром Закарпатської області, яким він є у XXI. Так, він був набагато більше багатьох міст, але все ж таки не таким, яким його звикли бачити зараз. Ситуація різко почала змінюватись після Першої світової війни. Австро-Угорська імперія розпалася і утворилося багато держав, а Ужгород якраз знаходився на стику між ними, тому в ньому почала процвітати торгівля, ремесло, а підприємливі люди розпочинали тут свій бізнес. Населення дуже швидко зростало. Через збільшення населення чеська влада розуміла всю необхідність стимулювання роботи лікарів. І Бращайки виявилися якраз тими, хто був потрібен владі. Вони орендували в місті по вулиці Корзо квартиру, яку повністю обладнали під ординаторську, в якій і проводився прийом хворих.
Щоб виплатити численні кредити, працювали не покладаючи рук. Подружжя дуже швидко показало, що вони професіонали у своїй справі. Про них одразу заговорили не лише в Ужгороді, а й у всьому Закарпаття. До них по допомогу приїжджали люди з усіх куточків області.
Радість і горе сім’ї Бращайків
Результати праці не змусили на себе довго чекати. Вже в 1932 році вони купують на набережній маєток. Будинок був непридатний для життя, тому облаштовувати його взялися нові господарі. Потрапити в будинок можна було з двох боків. З боку набережної будинок від вулиці відділяв невеличкий паркан з воротами та палісадник.
У пари народилося двоє прекрасних дочок – Зореслава та Тамара. Різниця у дівчаток була майже п’ять років. Таке прекрасне життя раптово припинилося 22 червня 1938 року. На медичній конференції чоловік Марії Антон прочитавши доповідь, взявшись за серце, впав і помер. Антону Бращайко було лише 41 рік.
Журналісти того часу писали, що на похорони лікаря прийшло п’ять тисяч людей. Це й не дивно, бо Антон Бращайко завідував Касою хворих – спеціальний медичний заклад, який працював за принципом страхової медицини. Коханого всіма ужгородського лікаря поховали на Кальварії у сімейному склепі. На його могилі позолотою викарбувано напис “Бог так хотів!”.
Марія, щоби втекти якомога далі від такого горя, повністю віддала себе вихованню дітей. На плечі бідної жінки лягло утримання великого будинку, а також всього господарства в ньому. Єдине в чому пощастило Марії, то це те, що її сестра Ірина приїхала до неї, щоб допомогти.
Дуже важливим завданням для Марії залишилася і робота. Вона мала тепер зранку і до пізньої ночі вести прийом хворих сама. У приймальні біля її кабінету щодня юрмилися і дорослі, і маленькі хворі. Хоча за освітою Марія була педіатринею, вона все одно виконувала роботи широкого профілю, наприклад, амбулаторну хірургію.
До неї за допомогою зверталися різні верстви населення, як багаті ужгородці, так і селяни з навколишніх сіл. Але абсолютно до всіх Марія Бращайко відносилася добре і обслуговувала на всі 100%. Плату зі своїх пацієнтів Марія брала помірну, а з тих, хто не мав можливості заплатити, не брала ні копійки.
Часи угорської окупації
Закарпаття дуже нетривалий час перебувало під угорською окупацією, але не згадати про цей період не можна. Угорці вважали закарпатське населення нижчими людьми, тому й ставилися до місцевих дуже зневажливо. Особливо вони ненавиділи інтелігенцію. Вони усілякими способами намагалися асимілювати місцевих жителів, починаючи від вбивства найрадикальніших людей і закінчуючи завезенням своїх громадян у цей регіон. Але для Марії Бращайко найжахливішим було те, що її змушували, як і всіх, писати документацію угорською мовою.
Жінка була українською патріоткою, тому дуже різко відреагувала на такий припис. Вона настільки була проти, що не тільки продовжила виписувати рецепти своєю рідною мовою, а й відмовилася вивісити на своєму будинку напис угорською.
За непокору владі Марію Григорівну було інтерновано і вона була змушена просидіти кілька тижнів у в’язниці.
Кінець Другої світової війни та прихід радянської влади
Марія була, м’яко кажучи, не в захваті від приходу на Закарпаття червоної армії. Вона вважала, що від радянської влади треба чекати біди для неї та її сім’ї. Родина Бращайків для комуністів – це були головні вороги народу, українські націоналісти.
Але якось жити треба було. Мабуть Марія була не тільки хорошим лікарем, а й хорошим дипломатом, оскільки змогла порозумітися з новою місцевою владою, тим самим убезпечивши свою родину від неприємностей. В цьому їй дуже допоміг тодішній голова обласної Народної Ради Іван Туряниця. Цей авторитетний у регіоні чоловік взяв під свою опіку родину Марії Бращайко. Він допоміг у тому, щоб їй не заважали займатися лікарською діяльністю.
Бращайко Марія у 1951 році була головним лікарем санаторію. На той час це був дуже примітивний оздоровчий дитячий закладу “Малятко” в селі Оноківці. Забезпечення цього санаторію. було досить пристойним. В ті роки вона влаштувала на роботу в цей заклад Євгенію Скибу, яка всіма силами допомагала сім’ї Бращайків.
Замість невеликого будиночка, там було збудовано 3 спальних корпуси, клуб, складські приміщення, школу. Поряд з комплексом було збудовано алейки, дитячі майданчики та посаджено сади. Діти за часів управління Марії Бращайко були оточені постійною турботою, теплом, а також їм надавалася необхідна медична допомога. Після курсу лікування вони поверталися додому повністю здоровими.
У 60-х роках ХХ століття в Україні розпочалася кадебистсько-компартійна інквізиція, метою якої були націоналісти української інтелігенції. Звичайно ж, Марія Бращайко також потрапила до цього списку. Її звільнили з посади головного лікаря дитячого туберкульозного санаторію “Малюк”.