Дуже шкода, що на початку ХХ століття не було можливості зафільмувати та зберегти на згадку для нащадків тодішні закарпатські весілля, адже на них відбувалося щось неймовірне. При чому починалася кожна весільна історія задовго до дня вінчання. Справжній калейдоскоп старовинних обрядів, звичаїв та забав, які вражали колоритом та яскравістю, пише сайт uzhhorodka.com.ua. Отже, пропонуємо разом з localhistory.org.ua повернутися на сто років назад та відчути атмосферу тодішнього закарпатського весілля.
Дозвіл на шлюб
Якщо сьогодні зазвичай хлопець з дівчиною приходять до батьків з новиною про намір укласти шлюб, на початку ХХ століття таке траплялося дуже рідко. Тоді майже всі шлюби укладалися при прямому посередництві батьків. Закохана пара могла одружитися «по лобові», але тільки у тому випадку, якщо батьки з обох сторін дадуть дозвіл на це та домовляться стосовно усіх майнових питань. Нерівні шлюби були рідкістю, адже ніхто не хотів брати бідну невістку або віддавати заможну наречену у злидні. Пари складалися переважно з хлопців та дівчат, які були приблизно в однаковому майновому статусі. Понад 80% шлюбів в ті часи укладалися за попередньою домовленістю між батьками.
Молоді молодята
Як і в більшості регіонів України, на Закарпатті на початку минулого століття не прийнято було довго чекати на весілля. Ранні шлюби значно переважали. Інколи навіть не зважали на вік, а орієнтувалися на статеву зрілість та фізичний розвиток. Вже у 16-18 років дівчат видавали заміж. У 20 років жінка вже вважалася старою дівою, а після 20 і взагалі було дуже складно знайти нареченого. Хлопці ж ще мати час погуляти, дуже рідко хто одружувався до армії. Вже після демобілізації, у 22-29 років, чоловіки вважалися готовими створювати сімʼю. В деяких селах дотримувалися вікової послідовності. Тобто дітей одружували строго по черзі, молодші брати та сестри не могли взяти шлюб до того, як це зроблять старші.
Родинні звʼязки
Шлюби між кровними родичами завжди були під забороною. Вважалося, що засновані на єдиній крові родини не матимуть щастя та сімейного добробуту. Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття на Закарпатті суворо відстежували родинні звʼязки та давали згоду на шлюб лише в тому випадку, якщо наречений та наречена не мали родинних звʼязків мінімум до сьомого покоління, а ще краще до дванадцятого. Єдиний виняток, який допускався, — шлюб з сестрою померлої дружини. Але з часом вимоги з чистоти крові трохи помʼякшили. Причина була здебільшого меркантильною. Багаті роди не бажали розділяти свої землі та маєтки, тому знизили вимоги щодо родинних переплетінь до 3-5 покоління. Але у будь-якому разі, дозвіл на такі шлюби між навіть далекими родичами повинен був дати священник.
Вивідини
Саме з передвесільним періодом повʼязано дуже багато обрядів та звичаїв. Починалося все з вивідин (цей етап ще називали перезнаванням або визвідинами). Коли мати та батько хлопця обирали якусь дівчину, яку хотіли б бачити поруч зі своїм сином, вони підсилали до її хати когось з родичів. Завданням посередника було вивідати якомога більше інформації про потенційну наречену та її родину, головне — дізнатися про придане та ставлення взагалі тієї родини до майбутнього одруження саме з цим хлопцем. Вивідини проводили тільки тоді, якщо родини між собою були мало знайомі. Родичів підсилали з тією метою, щоб не ганьбити молодого парубка у разі відмови від батьків дівчини.
Сватання
Коли вже відбувся перший контакт між родинами або батьки з обох сторін самі між собою вже домовилися про одруження дітей, наставав другий етап — сватання (або сватанки). Не можна було свататися в пісні дні та в суботу. Обовʼязковий учасник цього дійства — сватач. Родина майбутнього нареченого приходила з калачами, горілкою та музикантами. Родичі дівчини зустрічати гостей на порозі та питали, чого вони прийшли. У відповідь звучало: «Ми стрільці, тут прослідили куницю. Вона втекла до вашої хати». Потім сценарій міг розігруватися по-різному. Хтось пропонував замість куниці сестер або подружок нареченої, дехто вивідував у гостей, яка саме куниця їм потрібна (треба було сказати якомога більше компліментів дівчині). Зрештою всі збиралися в хаті за столом та розвʼязували основні організаційні питання: день весілля, придане, місце проживання молодят та інше. Після гостини у дівчини всі йшли у хату до хлопця. Там продовжували гуляти та обговорювати майбутнє дітей: скільки худоби батько хлопця віддасть сину, яку землю перепишуть на подружжя тощо.
Заручини
Щоб підтвердити свої серйозні наміри, наречені йшли до церкви разом з декількома родичами та старостою. Стоячи на рушнику та тримаючись за руки, хлопець з дівчиною обмінювалися взаємними обіцянками та символічними хустками перед священником. Заручини прирівнювалися до шлюбної угоди, порушення якої мало свої наслідки. Та сторона, яка після заручин відмовлялася від весілля, повинна була сплатити компенсацію іншій стороні. Розмір відшкодування визначали сільський голова та священник. У деяких селах молодята ходили додому до священника, і той перевіряв, чи вони вміють ґаздувати, чи знають слово Боже. Закохані мали відпрацювати три дні у нього на господарстві. Після цього священник давав згоду на вінчання.
Заграванки (гуски)
Так називали те, що у нас сьогодні зветься дівич-вечір та парубоцька вечірка. Назва «гуски» пішла від калачів, які традиційно випікали в цей день. Вони мали форму умовних пташок, схожих на гусок. Напередодні наречені ходили по селах та запрошували гостей. Але на заграванки можна було приходити й без запрошення. Дівчата та хлопці збиралися окремо. До ранку всі розважалися, гуляли та танцювали.
Перед танцями свашки ставали посеред хати й починали співати:
“Починається гостина,
Од Тиси до Бескида,
Ко єï починає,
Най му Бог помагає”.
У хлопців був теж свій звичай. Вони посеред хати розстеляли гуню — верхній одяг зі своєрідного кошлатого сукна. Весь вечір парубки танцювали на ній. Вважалося, що якщо хлопці добряче потанцюють в цей вечір, то в родині точно народиться хлопчик.
Статтю про традиційний одяг мешканців Закарпаття першої половини ХХ століття читайте за посиланням.
День весілля
Зранку тривали підготування в обох хатах. Десь опівдні наречений зі старостою, дружбами та родичами йшли до нареченої. Зустрічали їх біля воріт староста від молодої з дружками. Залежно від регіону, далі відбувалися різні обряди: загадували загадки, влаштовували жартівливу бійку за наречену, обсипали зерном та обливали свяченою водою тощо.
Потім всі йшли до церкви. Вінчання тоді було обовʼязковим. У церкві молоді ставали на рушник. Нареченій на голову священник клав чепець, потім білу хустку, а зверху ще вінок або клебан (чоловічий капелюх).
Після вінчання всі поверталися до хати молодої. Якщо шлях йшов через джерело, молоді обовʼязково зупинялися та вмивалися, витираючи потім руки об одяг один одного. Цей обряд символізував подружню вірність. За звичаєм, дружина вдома вперше годувала тепер вже свого чоловіка яйцями та молоком. Потім йшли до хати нареченого. Перед тим як увійти, наречена брала калач у формі бублика та дивилася крізь нього на чотири сторони світу: на північ — щоб не знала холоду, на південь — щоб була весела та радісна у шлюбі, на схід — щоб була гарна, як зоря, на захід — щоб була ясна, як сонце.
На гостині також була низка різних обрядів: обсипання вівсом та барвінком, пригощання молодих солодким молоком, складання грошей від гостей у велику миску, посипану цукром, підношення свекрусі трьох метрів білого полотна у дарунок та інші.
Молоді вважалися одруженими лише тоді, коли повністю завершилися всі обряди.
ТОП найкращих закладів для проведення весілля в Ужгороді читайте у статті.