Багато людей віруючі, але мало хто з них погоджується повністю віддати своє життя Богу. Жити в храмі, дуже багато молитися та існувати за законами божими не найпростіше завдання. А ось сестра Ліджі є саме тією людиною, яка з власної волі вибрала для себе таке життя. Більше того, ця жінка родом з Індії і лише через десять років роботи в Україні вона змогла отримати громадянство. Вона служить у монастирі сестер ордена святого Йосипа де Сен-Марка під Мукачево. Яка історія у цієї дивовижної жінки? Чому вона переїхала до України? І чим вона відома на Закарпатті? Про це і йтиметься у статті на uzhhorodka.com.ua.
Становлення черниці
В Індії люди дуже віруючі. Тому не дивно, що коли дівчатка там дорослішають, вони або одружуються, або йдуть служити Богу. Сестра Ліджі обрала для себе саме другу стежинку. Батьки були не проти, щоб донька пішла до монастиря, адже у сім’ї було дев’ятеро дітей та прогодувати кожного було дуже важко. Тому вже в 15 років Ліджі опинилася в монастирі. Дівчинка була в монастирі не першою з родини. Вона прийшла сюди за своєю сестрою Аніс, яка зробила вибір трохи раніше за Ліджі. Через шість років, коли настав час здавати вічні обітниці, генеральна настоятелька, яка приїхала до монастиря із Франції, сказала, що найімовірніше дівчинка поїде в Україну. Ліджі зовсім не чинила опір, щоб виправдати довіру настоятельки.
Саме таким чином Ліджі потрапляє за кордон вперше. Сталося це у 2000 році. Вона зовсім не знала української мови, місцевих звичаїв та традицій, але не це засмутило Ліджі, коли вона вперше потрапила в Україну. Найбільше її дивувало та хвилювало те, що дуже мало молоді ходило до церкви. Дівчина бачила, як багато дівчат із цигарками, пивом, у коротких спідницях ходили з хлопцями та просто жахалася. Їй здавалося, що її місія у цій країні зайва: люди банально не ходитимуть до церкви, де вона служить. Для дівчини здавалося дуже дивним, що багато хто не ходить до церкви, адже в Індії вже з п’яти років обов’язково ходять до храму щотижня. Але її побоювання з приводу небоговірної України невдовзі минули. Як тільки вона почала служити в церкві, побачила, що тут багато хто теж щиро вірить в Бога і з задоволенням ходить до церкви.
Хвороба та переїзд Ліджі
Українська мова давалась черниці дуже важко, але вона пообіцяла настоятельці, що як мінімум п’ять років житиме в Україні, а тому не відступала до останнього. На жаль, дівчина починає дуже тяжко хворіти. Спочатку лікарі в онкодиспансері їй сказали, що все гаразд і нічого не сталося. За деякий час оголосили, що вилікувати вже неможливо і потрібно готуватися вмирати. Дівчина хотіла померти у себе на батьківщині, а тому повернулася до Індії. Лікарі вже в її країні сказали, що дівчина хворіє на туберкульоз кісток останньої стадії. Після цього діагнозу зазвичай довго не живуть, але дівчина жила цілий рік і не одужуючи, і не вмираючи. В цей важкий для неї рік вона почала чути голос Бога, що той хоче, щоб дівчина повернулася в Україну і допомагала там людям. Після цього вона почала щодня молитися Богові. Цілих 8 місяців вона практично жила в каплиці та молилася. Просила, щоб Бог зцілив її та відправив в Україну на стільки років, на скільки він сам і хотів би. І хоча лікарі казали, що дівчина навряд чи колись встане з ліжка, вона підвелася і почала ходити. Після цього випадку Ліджі переконалася, що молитва і віра зцілюють.
У 2004 році дівчина повертається в Україну. Спочатку вона приїхала не до Закарпаття, а до Києва, де прожила майже цілий рік. Вона дуже швидко відчула, що це не її місто і запитала у настоятельки, чи немає можливості служити десь в іншому місці. На жаль, шукати собі місце, де служити, Ліджі потрібно було самій. На той час про Закарпаття дівчина не знала нічого, тільки шукала місце, де буде велика католицька громада. Був навіть варіант вирушити до Кам’янця-Подільського. Протягом усього року вона щодня прокидалася о 3 годині ночі, молилася і просила Бога, щоб він підказав, де хоче, щоб та служила йому. Таким чином вона визначилася, що треба вирушити до Закарпаття. Зателефонувала римо-католицькому єпископу і запитала, чи приймуть її, а ті з радістю погодилися. Так Ліджі й опинилася на Закарпатті. У той час тут зводили будинок для людей похилого віку і їй сказали, що вона зможе жити в ньому, як тільки його добудують. А до цього моменту вона їй потрібно буде жити у жінки-прихожанки. За кілька місяців до села приїхали ще дві сестри ордену, а згодом і перша кандидатка в черниці.
Монастир існує вже 15 років за рахунок лише пожертвувань. Живуть у ньому чотири сестри з України, одна зі Словаччини та п’ять з Індії. Також при монастирі діє пансіонат для людей поважного віку, яких сестри доглядають.
Зцілення людей
За добу на зустріч із сестрою Ліджі раніше приїжджало близько 700 людей. Одні виїжджали, інші одразу ж приходили. Зустрічі проводили практично без відпочинку, тільки з невеликою обідньою перервою. Так було, коли всі дізналися, що Ліджі може зцілювати людей. Тому з часом запровадили систему дзвінків. Усі охочі реєструються, а вже потім їм кажуть, коли вони можуть приїхати. Це значно розвантажило день усіх черниць. Тож у 2021 році кількість відвідувачів на день становила 300 осіб, хоча охочих було у рази більше. Коли у жінки на інтерв’ю запитали, чи був у неї якийсь випадок зцілення тяжкохворого, можливо, якесь диво, вона відповіла позитивно. Сестра Ліджі відповіла, що мала одну історію з мешканкою Мукачева. Дівчина мала інфекційну хворобу головного мозку. Вона лежала в комі в реанімації, а Ліджі тричі на тиждень відвідувала її та молилася там. Це тривало три тижні підряд. Через місяць вона вилікувалась і приїхала до жінки в монастир, де вони вперше змогли познайомитись, адже до цього дівчина не знала черницю. Але жінка сказала, що бачить Ліджі вже 4 рази, бо попередні рази вона чула її та відчувала, коли перебувала в комі. Жінка розповіла, що уві сні бачила світло в кінці тунелю, а хтось схожий на Ліджі тримав її за руку і не давав дійти до нього. Багато скептиків не вірять у таке, але сама Ліджі зазначає, що таких історій у неї чимало і люди самі розповідають про чудо, яке творить жінка своєю молитвою.
Сестра Ліджі після початку війни
Після початку війни у монастирів, зі зрозумілих причин, побільшало роботи. Як зізнається сама Ліджі, ще на початку війни до неї прийшла група з 40 військових, які хотіли полікувати свої душевні рани. Також неодноразово приходили поранені на війні військові, батьки зниклих безвісти та померлих солдат. Навіть сама сестра Ліджі їздила на схід країни, щоб підтримати військових як словом, так і молитвою. Щодня черниця просить Бога якнайшвидше закінчити війну. Вона прямо відчуває, що повинна знаходитися ближче до лінії фронту, щоб ще більше допомогти військовим там, але самі сестри не пускають її, бо бояться, що з нею щось станеться. Також жінка закликає молитися всіх. На кожній своїй конференції жінка намагається максимально занурити присутніх у глибокі міркування та молитву про мир та власне серце. Також протягом конференції можна розпочати таїнство покаяння за бажанням. Загалом сестра Ліджі робить все що може, щоб служити Господу та допомагати всім людям, які цього потребують.