Багато людей з величезним задоволенням читають авторів ХІХ і ХХ століть. Це зовсім не дивно, адже писали вони зрозумілою мовою, обговорювали проблеми, які актуальні й у XXI столітті, показували світ таким, яким він є. Але багато хто забуває про сучасних авторів. Забувають про тих, хто показує світ таким, яким він є зараз. Тож говорити про те, що Оксану Луцишину знає несправедливо мало людей, не доводиться. Адже ця талановита письменниця із Закарпаття може багато сказати своєму читачеві. Яке життя у цієї жінки? Про що вона пише? І чому її книжки обов’язково потрібно прочитати кожному? Про це і йтиметься у статті на сайті uzhhorodka.com.ua.
Початок життя майбутньої поетеси
Народилася Оксана Луцишина 10 жовтня 1974 року в Ужгороді. Дівчинка навчалася у місцевій школі, а після її закінчення вступила на факультет романо-німецької філології Ужгородського державного університету (нині – ДВНЗ “Ужгородський національний університет”). Ще в середній школі дівчина почала писати свої перші вірші. Писала вона переважно, як і багато підлітків, про свої почуття та переживання. У 1993 році в газеті “Новини Закарпаття” за рекомендацією письменника Василя Басараба відбувся її поетичний дебют. У 1993-1994 роках вона, ще будучи студенткою Ужгородського університету, потрапила на річну програму обміну студентами в США. Щоб уявити, що таке було потрапити до Сполучених Штатів Америки в 1990-х, потрібно зрозуміти, що таке Радянський Союз. Про американський спосіб життя, цінності або ж менталітет люди тоді не мали жодного уявлення. В той час можна було знайти лише кілька творів Гемінгвея і Дразера, які майже нічого про тодішню Америку не говорили. Можна було подивитися фільм про супермена, який почали крутити лише у 1990 році. Як можна зрозуміти, уявлення про Америку майже ні в кого не було. Дівчина потрапила в місто Лоренс, штат Канзас, що для неї було порівняно з подорожжю на Марс.
Оксана Луцишина не могла навіть уявити, як працює Америка. Вона знайшла два вибіркові курси. Один із них був за американські романи XIX століття: Мелвілл, Марк Твен, Готорн, а другий – Вільям Блейк. Ці курси були аспірантського рівня, а дівчина майже не могла говорити англійською. Тому Оксані Луцишиній було спочатку дуже важко читати великі романи. Мелвілла і Блейка вона на початку прочитати не змогла, а ось Готорна подужала, але лише тому, що він був досить коротким. Але найважчим випробуванням для дівчини виявився складний філософський твір із величезною кількістю алюзій The Marriage of Heaven and Hell. Дівчині необхідно було писати складне філософське есе та ще й на комп’ютері. Проблема в тому, що Оксана вперше бачила комп’ютер в житті. Тому, трохи розібравшись, вона набрала текст одним пальцем і здала професору своєї кафедри. Прочитавши все те, що дівчина змогла зробити, він сказав: “Ти переказуєш сюжет, а має бути своя оригінальна ідея”. Це був величезний шок для дівчини, і вона просто не знала, що далі робити. Але, як то кажуть, без труда нема плода, і дівчина почала потроху розуміти, що від неї хочуть професори, та й англійська стала набагато кращою.
Закінчення університету та подальше життя
У 1996 році Василь Поп надсилає рукописну збірку віршів Оксани Луцишиної на конкурс “Гранослов-1996”. Вже наступного року в Києві у видавництві “Гранослов” вийшла перша збірка поетеси, яка мала назву “Свідома ніч”. В одному з інтерв’ю дівчина говорила, що в цей час вона мала безліч нових знайомств. Багато з цих знайомих мали величезний вплив на дівчину, через що дівчина днями пропадала в бібліотеці, перечитуючи Маркеса, Марселя Пруста, Кафку, Артюра Рембо та багатьох інших.
У 2001-2002 роках як учасниця програми з обміну викладачами змогла потрапити в Університет Південної Флориди, а вже у 2002 році поступила на магістратуру в цей же університет. Вона змогла захистити свою магістерську роботу, яка мала назву “Порівняльне дослідження романів Оксани Забужко та алжирської франкомовної авторки Ассьї Джебар”. У 2012-2013 роках Оксана Луцишина стажується у Ягеллонському університеті в Кракові. У 2014 році в Джордійському університеті захищає свою докторську дисертацію на тему “Великий фантасмагоричний сезон: проза Бруно Шульца у світлі теорій Вальтера Беньяміна”.
У 2000 році виходить її друга поетична збірка “Орфей Великий”, після чого жінка почала працювати у бік феміноцентричної літератури. У 2007 році виходить роман “Сонце так рідко заходить” і збірка новел “Не червоніючи”.
Сама Оксана Луцишина зізнається, що у своїх новелах намагається відтворити жіночий світ таким, яким, на її думку, він є насправді, не звертаючи уваги на правила чи норми, без тематичних та стилістичних обмежень, – у всьому його розмаїтті емоцій.
Оксана Луцишина також займається перекладом на англійську мову поезії українських авторів спільно з Данієлем Белградом, Оленою Дженнінз та Кевіном Воном.
Активна життєва позиція Луцишиної
З ранніх років дівчина хотіла щось змінити в житті, тому що їй не подобалася відведена жінці роль у суспільстві як радянському загалом, так і закарпатському зокрема. Їй не подобалося, що дівчата займалися побутом, а також те, що на 8 березня їм дарували квіти та подарунки. На думку Оксани, 8 березня – це день боротьби за права жінок, а Радянський Союз перетворив його на свято ніжності та жіночності. Вона з ранніх років чинила опір системі або, принаймні, сигналізувала, що їй не подобається щось конкретне. Вона неодноразово зазнавала сміху з боку редакторів місцевих газет чи вчителів, адже жінка, на їхню думку, – це ніжне та тендітне створіння.
Як зізнавалася сама Оксана Луцишина, звичайно ж, мислення у неї було радянське після приїзду до США. Потрапила вона в той час, коли Джордж Буш ввів війська до Іраку та Афганістану. Вона була дуже здивована, що її однокурсниці реагували на це мітингами та протестами. І тільки тоді вона зрозуміла, що ніколи нічого подібного не бачила у себе вдома. Оксана ніколи не бачила, щоб люди виходили з мітингами за свої права, не пам’ятає, щоб щось вимагали від уряду, та ніхто навіть не знав щось про свій уряд в ті часи. Вона гадки не мала, чим демократи відрізняються від республіканців. Луцишина жила життям емігранта, який намагався зачепитися в Америці, але водночас вона нічого не знала про цю країну. Саме в цей час дівчина зрозуміла, що політика для неї така ж важлива, як і її подруг, які вийшли на мітинг, що вона теж хоче говорити про проблему і що тут можна не мовчати.
Здобуття премії імені Шевченка
У 2021 році Оксана Луцишина отримала премію за роман “Іван та Феба”. Цікаво те, що є різниця у часі між Україною та Америкою. Тому коли дівчина прокинулася вранці, вона була дуже здивована, адже їй вже дзвонили на Вайбер люди, вже було написано безліч привітань від батьків і друзів. Для неї це було досить раптово і водночас приємно. Адже в тому році було безліч людей, тому їй здавалося, що було за кого вболівати й без неї. Тому зовсім не дивно, що хоч новина долетіла до неї з різницею в часі, але емоції вона відчула так, наче на мить повернулася додому і дізналася про це перша, зізналася письменниця. Загалом талант Оксани Луцишиної починають помічати з кожним роком дедалі більше.